„Брати, — сказав я, — що по тисячах
Пригод зайшли аж на далекий захід,
Той невеличкий вечір житєвий,
Який ще вам лишив ся, не відмовте
На те, щоб звідати ще дальший світ
За сонця заходом, пустий, безлюдний.
„Згадайте про походженє своє!
Ви-ж не на те родились, аби жити
Як скот, а лиш на те, аби в житю
Знанє і чесноту все здобувати“.
„Промовою отсею, хоч малою,
Я зацїкавив так товаришів,
Що й здержати не міг їх від дороги.
„От ми на захід корабель звернувши,
Зробили крила із вітрил прудкії
І все держали ся у лїву руку.
„Що ночи бачили ми инші зорі
Другого бігуна, а північний під нами
Був так глубоко, що й не виявлив ся
„З за морських хвиль. Пять раз уже стояв
У повнї місяць і пять раз мінив ся,
Як вирушили ми у ту дорогу, —
„Аж ось нам темная гора явилась
Далеко, так висока, що менї
Здалось, що висшої не бачив я нїколи.
„Ми скрикнули з утїхи, але швидко
Заплакали, бо від землї нової
На нас подув такий бурливий вітер,
Що зараз розломав переднїй машт.
„Три рази обернув він корабель
В шаленім вирі, а четвертим разом
Зад корабля підняв ся геть високо,
„А в воду подала ся часть передня.
І так подобалось Всевишньому,
Що море лиш захлипало над нами“.
