Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/197

Отсе оповіданє Одиссея про його смерть, невідоме грецькій анї римській старовинї, дуже характерне для Данта й його часу, в якім уже починали будити ся почутя та бажаня, що в XIV—XV вв. зазначили ся в історії Европи довгим рядом смілих подорожий на захід і великими ґеоґрафічними відкритями, які зазначили перехід від середньовікової до новочасної історії.

Із 27-ої піснї, якої акція відбуваєть ся в тій самій яскинї, наведу тут лиш уступ, де описано появу ґрафа Гвідона де Монтефельтро, славного лицаря XIII в., що за свої воєнні та грабівницькі ноходи на старости лїт покутував у манастирі.

Як сіцілїйський бик ревнув страшенно
Від болю того — по заслузї сталось
Йому — що з міди викував його,

І голосом страшної муки так
Ревів, що бик, хоч був із міди весь,
Здавало ся, й сам був пронятий болем^[1], —

Так глухо, не находячи дороги
Нї виходу з огню, слова звучали
Того, що надійшов тепер де нас.

І я почув: „О ти, до кого я
Тепер говорю, ти, що по льомбардськи
Сказав менї: „Йди геть! Тебе я не чіпаю!“ —

„Хоч троха й припізнив ся я з приходом,
Не пожалїй поговорить зо мною,
Як я не жалую, хоч весь горю огнем.

„Коли недавно вийшов ти з тих милих
Країв латинських, із яких мене
Мої великі злочини прогнали, —

1. Натяк на сіцілїйського тирана Фаляріса, якому Атенець Періль викував мідяного бика для мученя тих, яких тиран засуджував нк смерть. Тиран вірний свойому характерови велїв атенського майстра першого всадити в того бика і замучити огнем, і сей згинув у страшних муках.