Вихідною точкою його мандріки в небесні сфери був один момент екстази, який він описує ось як. На візванє Беатрічі він вдивляєть ся в сонце, яке тепер не разить його.
Не довго я глядїв, тай не так мало,
Щоб не зуздрів, як раптом іскри присли,
Мов від зелїза, що в огнї нагрілось.
І враз здалось менї, що день із днем
Злучив ся, мов би Всемогучий небо
Ще другим ясним сонцем прикрасив.
Се Беатрікс стояла, в вічні круги
Втопивши зір, і я звернувсь до неї
Очима, відвернувши їх від сонця.
І вид її впливав на мене так,
Як Глявкови було, коли ззїв зїлє,
Що божеством морським його зробило.[1]
Данте дивуєть ся свойому захватови, та Беатріче виясняє йому, що він уже не на землї, а з скорістю блискавки перелїтає небесні простори. Данте почуває себе як пливак на безбережному морю:
Пливу по хвилях, де нїхто не плив ще;
Мінерва дме, веде нас Аполльон,
А девять Муз, то девять зір Ведмедя.
Беатріче обертаєть ся до нього словами:
„З подякою зверни свій ум до Бога,
Що дав нам долетїть на першу зорю“.
Ся перша зоря, найблизша до землї, се місяць, і Данте з звичайною середньовіковою наївністю запитує
- ↑ Грецька лєґенда про Глявка рибака, що ловлячи риби в морі бачив, що деякі, кинені на траву, підскакували сильно і падали в воду. Бажаючи знати, що додало їм такої сили, він почав гризти ту траву, і почув у собі непоборний потяг до води, скочив у море і зробив ся морським божеством.
