Коли-б могла отся свята поема,
В якій менї до помочи стояли
Земля і небо многими роками,
Так, що я вихуд за той час, — коли-б
Вона могла перемогти жорстокість,
Що виключа мене із стайнї гарної,
В якій ягнятем спав я, недоступний
Вовкам, які й тепер її ще облягають,
О, з иншим голосом, з увінчаним
Волосєм я вернув б як поет
До неї й почесний вінець приняв
При жерелї, в яким мене хрістили.
Бо там до тої приступив я віри,
Що душі наші з божеством єднає,
Задля якої і Петро святий
Чоло моє отак благословляє.
В дальших піснях описана дальша мандрівка через кришталеве й емпірейське небо аж до того найвисшого місця, де Дантови в морі світла являєть ся лице самого Бога в формі круга зложеного з трьох ріжнобарвних, а про те однакових кругів. Данте заглублює свій зір у той образ і —
„Тут щезла міць фантазії велика, —
Та вже всю волю в мене, все бажанє,
Мов колесо розмахане в розгонї,
„Ворушила любов, що движе сонце й зорі“.
Сим і кінчить ся та одинока в історії людсько творчости поема.
