зовсїм того почуття, що вони почали нову добу людської исторії, що старі римські порядки минули безповоротно. Їм усе здавало ся, що Рим як був так і є головою світа. Римські барони називали себе консулями, потім сенаторами. Титул римського цїсаря не вигасав нїколи; з разу його носили цїсари Константинопольські, поки в р. 800 Карло Великий не відновив римського цїсарства на заходї, велївши себе самого коронувати в Римі. Правда, сей титул мав зміст зовсїм не подібний до старої римської імперії, але він був живим відгомоном права на володїнє цїлим світом і окружав особу новоспеченого імператора недосяжним нїмбом. Нерозривно з сим титулом ішли дальші його атрібути: — латинська мова як урядова в цїлій імперії і римське право, перемінене по февдальному звичаю на прівілєґію, яку цїсар міг надавати поодиноким краям, містам та корпораціям.
Але найважнїйшим, пануючим складником того житя, що повстало на руїнах старинного світа, робить ся христіянська церков. Ґерманські наїздники, що розвалили Рим бажаючи знайти в ньому притулок і домівку, застали там христіянство пануючою релїґією і приняли його також за свою релїґію. Правда, се було дивне христіянство, прищеплене до тих на пів диких, буйних, жорстоких душ. Воно не відібрало їм анї їх буйности, анї іх жорстокости, але внесло в них роздвоєнє, дісгармонїю, вічне хитанє між супротилежними екстремами. Тут безмежний еґоізм, вибухи дикої лютости, безоглядна жорсткість супроти ворога — а потім хвилї тяжких докорів сумлїня, подвиги найвеличнїйшої саможертви та самозреченя. Тут уживанє роскошів непогамоване та не вязане нїякими приписами моралї, там важка покута, аскетичне каянє та терпінє. Ті дикі, непочаті, а величезними силами надїлені душі не знали, що то значить зупиняти ся на половинї дороги, панувати над собою чи то в злому, чи в доброму. Вони потребували зверхньої гальми, пана, та володаря, якому б могли віддавати свої сили та пориви, за якого одві-
