пшеницї, проса та конопель, і продавав пару таких опудів по десять крейцарів. Заробив я небавом стілько, шо міг посправляти собі деякі столярські знаряди: долітця, сверлики і т. и. Брав ся я до чим раз більших річий, бо мав до того охоту. Що тілько побачу, зараз хотїв би то зробити. В зимі пересиджував я цїлими днями то у столяря, то у коваля, помагаючи їм та привчаючи ся до їх роботи. Мав я вже шіснацять лїт, а у Мошка анї гадки зробити щось зі мною, — вивів мене на пастуха, а за більше байдуже. Не знав я навіть, хто був мій батько і якого я роду. В селї знали тілько, що Мошко привів мене відкись маленьким; була навіть чутка, що я син якогось Мошкового свояка, котрий не оставив після своєї смерти нїкого, тілько мене одного, а за мною порядний маєток, і що буцїм то Мошко загорнув і присвоїв його собі.
— Шкода тебе, Йоську, — говорили менї нераз хлопи, — такий ти моторний хлопець і до ремісла охочий, а що з тебе буде?
— Щож має бути, — відповідав я. — Буде громадський пастух.
— Ой, не має сумлїня Мошко, що так за тебе не дбає!
— Каже, що бідний, що не має відки, — говорив я.
— Не вір ти старому циганови! Має він гроші і порядні, але для своїх бахурів ховає. А тебе не навчив навіть Богови молити ся.
Бурило ся в минї від таких слів. Став я сам про себе думати.
— Справдї, — міркую, — чого я тут досиджу ся? Робити на Мошка за дурно завше маю час. Коби хоч ремісла доброго навчити ся, то я мав би бодай свій кавалок хлїба в руках. Але як туг дїйти до того? Як увільнити ся від Мошка? Куди в світї обернути ся, особливо, коли не знаю, відки я родом, хто був мій батько і чи є де мій рід?
Наша коршма стояла при дорозї. Часто до неї заходили жандарми, нераз ведучи скованих арештантів до Львова, або до Жовкви. Зразу я бояв ся страшенно тих здорових, грізних хлопів у темнім убраню, із карабінами на плечах і в капелюхах із косицею з блискую-
