мене нїхто не знав би. Не міг би я рушити ся з місця, був би на віки прикований до Мошкової лави, був би до смерти невільником. Дрож мене проймила на сю думку, якесь млаве промінє замиготїло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.
Комірка була деревяна, добудована до коршми з заду, а вхід із сїний. Мала тілько одно тїсне віконце, на-вхрест перебите зелїзними штабами. Там Мошко складав усякі річи, що брав від хлопів на застав і все, що мав дорожшого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скринї лежали коралї, казали навіть, що мав там на днї старосвітські дукати й таляри. Пару раз добували ся до тої комірки злодїї, але нїколи не могли її розбити, бо міцно була збудована, а Мошко собак держав чутких. Двері від комірки були низькі й тїсні, Мошко мусїв схиляти ся, щоби влїзти до середини. За ним улїз і я.
— А ти тут того? — озвірив ся він на мене.
— Як то чого, аджеж ти велїв менї йти?
— Але не тут! Зачекай у сїнях!
— Все одно, — кажу, — зачекаю й тут. Адже нїчого тобі не зїм.
Мошко витріщив очи і видивив ся на мене, немов би мене вперше в житю бачив. Не знаю, що йому в минї не подобало ся, але плюнув і відвернув ся. Потім вилїз на скриню, сягнув на поличку прибиту під самою стелею і дістав відти скрутїль пожовклих паперів.
— Ось твої шпарґали! — буркнув, показуючи їх менї з далека.
— Дай, нехай їм придивлю ся, — кажу і витягаю руку.
— Ну, щож ти, дурний, в них побачиш, — відповів Мошко, — і по що тобі того? Сиди у мене, коли тобі тут добре, і не шукай собі біди!
І поклав папери знов на полицю.
— Ходїм відси, — каже, — тепер можеш бути спокійний. А то, що тобі люди про мене говорять, — бо знаю, що в людий язики довгі, — то ти не вір тому. То все брехня.
— Що брехня? — питаю.
