і носив їх завше при собі, або ховав десь так, що я не міг найти. А мене горячка жерла, скоро в моїй голові раз на тім стало, щоб добути свої папери. Тут уже нї про що не було гадки, тілько про се. І що зрештою мав я довго думати? Одної ночи, коли всї спали, швидко зістругав я фуґу в однім стовпі комірки — вона була будована в стовпи, — виважив долотом делину, влїз до комірки, взяв свої папери, а потім засунув делину знов на місце. Тай стілько.
— Дрібниця! — буркнув пан.
— А скоро я дістав папери в свої руки, то навіть не переглядаючи їх, не розвязуючи шнурка, котрим були обвязані, завив їх у шмату, сховав за пазуху і покинув Мошкову коршму. — Куди тепер іти? — подумав я собі. Ще мене страх не зовсїм покинув. Ануж Мошко ошукав мене, показуючи які будь глупі папери замість моїх! Ануж на потемки взяв я який инший звиток? Треба було конечне з кимось порадити ся, що в тім разї робити. Тож переночувавши в першім лїпшім стозї сїна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів йому все. Він перший зілляв мене холодною водою.
— Зле, хлопче, зробив ти, — каже. — Іди зараз до війта, розповіж йому все і зложи у нього папери!
Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але щож робити? Бачу, що рада розумна, тай іду. Приходжу до війта і з подвіря вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить жандарм. Від разу щось немов би шепнуло менї, що то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далї зробити. Блисла менї в голові думка: втїкати! Але вже було за пізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:
— Ось і він сам! За вовка помовка, а він осьде! Ну, ходиж, ходи близше!
Бачу, що вже все вийшло на верх, що вже за мною питають. Тож зібравши всю свою відвагу, йду до хати.
— Як називаєш ся? — питає мене жандарм.
— Йосько Штерн.
— Відки родом?
— Не знаю.
— Ага, значить волоцюга.
