— Певне, що бути може, але лице його свідчить за ним. Зрештою будемо ще мати час переконати ся потрохи.
На протоколї сидїв Йосько коротко, не довше, як пів години. Вернув далеко веселїйший і спокійнїйший, нїж пішов.
— Ну, щож, — питаю його, — не зїв тебе суддя?
— Е що, суддя добрий чоловік, — сказав Йосько. — Признати ся, дуже я його зразу бояв ся. В селї казали менї, що тут бють до признаня, що розпаленим зелїзом у підошви печуть.
— Ха, ха, ха! — засміяв ся я. — Тепер то я знаю, чого ти по ночах так перевертав ся та кричав та йойкав! Тобі певне снило ся, що тебе в підошви печуть!
— Ой, прошу не сміяти ся. Менї подумати страшно про ті сни, стілько я в них натерпів ся. А все за дурно. Суддя такий добродушний, говорив зо мною по людськи, не кричав, не фукав ся, не бив мене так, як жандарм.
— А хібаж тебе жандарм бив? — спитав пан Журковський.
— Ой, пане, я гадав, що душу з мене вижене. Подивіть ся тілько на мої плечі!
— І Йосько зняв сорочку. Ми аж ахнули! Цїлі плечі хлопця вкриті були синцями та пругами засохлої крови.
— Ну, а про щож тебе суддя питав? — промовив перший Журковський.
— Та про той нещасливий рабунок, як то було.
— Ну, і щож?
— Та щож би? Оповів я йому все, як було, тай годї. Списав протокол і казав мене відвести.
— Ну, то тепер оповіж і нам, як то було.
— Та як було! Знаєте вже, яке було моє житє у Мошка. Не хотїв я довше у него оставати ся, а ще до того бояв ся, що скоро йому ще раз спімну про папери, то він возьме тай спалить їх. Отож я надумав сам їх украсти. Лекше менї було дібрати ся до комірки, нїж посторонньому злодїєви, бо й пси мене знають і сам я знаю всї входи і всї звичаї в хатї. Зразу хотїв я викрасти у Мошка ключі, але він, видко, занюхав щось
