ко що ми в ночи світла не мали. Ледви до їди міг на хвилю від книжки відірвати ся.
А коли смеркло ся і читати вже годї було, Йосько сїдав у кутику на своїм сїннику, підгортав ноги під себе і обхоплював їх руками, і так сидячи скорчений зачинав оповідати казки. Снував їх без кінця, і хоч бачило ся, що все однакі чуда й пригоди повторяє, все таки вмів їх завше інакше укладати і на инший лад оповідати. А часом просто було видно, що в казцї снує перед нами свої власні мрії. Оповідав про бідного хлопця, що в найтяжшій недоли стрічає добродїя чарівника, переймає від нього чарівні слова й заклятя і йде в світ здобувати собі долю та помагати другим. Проймаючими, а заразом простими словами рисував його терпіня й пригоди, стрічі з жандармами, неволю в арендаря, забавно нераз мішаючи те, про що казки говорять, з тим, чого сам зазнав.
Нїколи ще не бачив я хлопця, котрий так горяче брав би ся до книжки, як Йосько. Бачило ся, що за тих пару недїль хотїв надолужити те, що занедбав у кільканацятьох лїтах. Найбільше гриз ся тим, що осїннї днї такі короткі, а в казнї так скоро зовсїм смеркало ся. Одно наше віконце, звернене к заходови і положене майже під стелею, скупо тілько світла пропускало навіть у полудне; о четвертій годинї вже читати годї було. А Йосько рад би був день у двоє продовжити. Нарештї врадуваний закликав:
— Маю! Буду читати при вікнї. Там розвиднюєть ся скорше і видно довше, нїж у казнї.
— Невигідно тобі буде читати стоячи на руштованю, — кажу йому. — Зрештою то для тебе за високо.
— Сидїти буду так високо, як менї подобаєть ся! — каже.
— Як же то зробиш?
— Привяжу простирало двома кінцями до крати, в зігнутє покладу звитий у трубу коц і сяду на нього, як на сїдло.
І справдї, винахід був дуже практичний, і від тодї всї в криміналї так роблять. Кілька день Йосько просто любував ся вікном. Вставав о шестій, скоро тілько трохи розвиднїло ся, робив своє руштованє і випяливши ся на нього, слїпав над книжкою, притискаючи чоло до
