Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/34

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  30  — 


 Убогий
Сільський народ глядить на сю появу,
Дивується. І хто се міг би їхать?
Ніколи тут ні чвірки, ні карити
Такої не видали. Ні старі,
Ні молоді придумати не можуть,
Хто се так їде, відки і куди?

Ось чвірка, не спиняючись ні хвилі.
На лід влетіла. Глухо застогнав
Поміст хрустальний, дзвінко задудніли
По нім копита кінські, заскрипів
Замерзлий сніг під шинами коліс.
І луснув з батога візник, мов вихор
Неслася чвірка.
 Та нараз посеред
Ріки, де криє ледова кора
Найглибший вир, щось хруснуло  —  лиш раз,
Одніський раз, щось хруснуло! Широкий
Круг леду, мов обкроєний, подався,
І чвірка і карита і візник,
І що було в кариті, наче сон,
Неначе ясний привид враз пропало.
Лиш Сян забулькотів неначе д'явол,
І облизався. Лиш зелена хвиля
Широким валом хлюпнула верх леду
І знов вернула в таємничу тоню,
А чвірки, ні карити  —  ні сліду.
І не дізналися ніколи люде,
Хто се так їхав, відки і куди.
Ніхто за ними не питав ніколи,
Ані в ріці ніхто останків жадних
Не віднайшов. Колиб один хто бачив