- єго, єму, єї, него, сего — побіч: його, йому, її, нього, сього,
пише раз: мінї, то знов: менї,
- дїтей, коней — то знов: дїтий, коний (останнїми часами він усюди виправляв цї форми на -ий, а -ей лишав тільки задля риму)
- рве ся, опре ся і рветь ся й опреть ся
- милосердним й милосернїйші (Думи пролєт. X) і т. д.
При редакції я всї форми робив одностайними, як цього вимагає наша лїтературна мова, а нарічеві форми там тільки лишав, де цього вимагав чи ритм, чи рим — за те під стрічкою давав пояснення: це для надднїпрянського читача. А то ще, порівнюючи тексти давнїх і нових редакцій, я замічував, що Франко зміняє архаїзми, москалїзми й провінціоналїзми на лїтературні вислови (опять — ізнов, вперед — колись, проч — геть, свобода — вільність, відтак — пізнїш), і я так робив за ним. Подекуди я зустрічав подвійні форми слів {остатнїй і останнїй, звони і дзвони, глубокий і глибокий, огонь, уха й вогонь і вуха, горячий і гарячий, пчілка і бджілка (Поєдинок), зйіли і ззїли (Старе й нове), слеза і сльоза (Сонет XV) і т. д.), і на основі цього заводив скрізь тільки лїтературні (надднїпрянські) форми, щоб не викликати непотрібного непорозуміння між читачами.
Одне слово, відносячись до тексту як найбільш льояльно, я заводив тільки там зміни, де думав, що пересїчний надднїпрянський читач, а для Надднїпрянщини, в першій мірі призначене це видання — міг би зза форми не схопити гаразд думки, чи не відчути тої краси, що замкнена в віршу. На теперішнїй переходовий час, коли українська школа не могла ще зазнайомити Громади з тим незвичайним багацтвом і ріжноманїтністю наших нарічевих форм — я вважав за необхідне поробити такі зміни. Може, друге по цьому видання не буде вже того по-
