Сторінка:Іван Франко. З вершин і низин. Зівяле листє й Великі роковини. 1920.djvu/15

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 11 —

хоч дуже часто й де не треба було задля риму вживав і лїтературного , н. пр.: на старцї (Наймит), на землї (Ботокуди), у печі (Профілї, V), в погонї (Сонет X), в полї (Гадки на межі, По людськи, II);

в) шелестівкові відміни й іменики з шипучими пнями мають у нього здебільшого форми на , н. пр.:

очи (Похорон), ночи — хоч бувають форми й на , н. пр.:
у печі (Профілї), ночі (Нове життє);

г) давальник одн. чоловічих імеників усе має закінчення -ови, -еви (я їх зміняв на -ові, -еві), н. пр.:

старцеви (Думи пролєт., II);

ґ) стрічають ся форми:

очех (Баба Митриха), грудех; (Гадки на межі, III), в сінех (Сурка), навіть: очох, грудьох, де й не треба було риму;

д) заіменикові старі енклїтичні форми давальн.:

ми, ти, си (менї, тобі, собі) і знахідника: мя, тя (мене, тебе) — стрічають ся дуже часто, головно в перших творах;

є) Франко скорочував »ся« в 3. ос. одн. форми дїєслів е-відміни, н. пр.:

бересь (Весн., І), хочесь (Осїннї думи, III), гнесь (Думки пролєт., І), здаєсь (Excelsior II), вєсь (Профілї, IV) і т. д.;

є) уживав, як це буває в західноукраїнських говірках, неподвоєних форм у імеників (бажанє, житє), і закінчення дїєслівних імеників в нього: є, не — я (так і лишено), хоч зустрічають ся й подвоєння, н. пр.: сіллю (Гадки над мужицькою скибою), цвіллю (Тюремні сонети, XLIV. (всюди заведено подвоєння);

ж) крім того, багато непослїдовности в нього; він пише: