хоч дуже часто й де не треба було задля риму вживав і лїтературного -ї, н. пр.: на старцї (Наймит), на землї (Ботокуди), у печі (Профілї, V), в погонї (Сонет X), в полї (Гадки на межі, По людськи, II);
в) шелестівкові відміни й іменики з шипучими пнями мають у нього здебільшого форми на -и, н. пр.:
- очи (Похорон), ночи — хоч бувають форми й на -і, н. пр.:
- у печі (Профілї), ночі (Нове життє);
г) давальник одн. чоловічих імеників усе має закінчення -ови, -еви (я їх зміняв на -ові, -еві), н. пр.:
- старцеви (Думи пролєт., II);
ґ) стрічають ся форми:
- очех (Баба Митриха), грудех; (Гадки на межі, III), в сінех (Сурка), навіть: очох, грудьох, де й не треба було риму;
д) заіменикові старі енклїтичні форми давальн.:
- ми, ти, си (менї, тобі, собі) і знахідника: мя, тя (мене, тебе) — стрічають ся дуже часто, головно в перших творах;
є) Франко скорочував »ся« в 3. ос. одн. форми дїєслів е-відміни, н. пр.:
- бересь (Весн., І), хочесь (Осїннї думи, III), гнесь (Думки пролєт., І), здаєсь (Excelsior II), вєсь (Профілї, IV) і т. д.;
є) уживав, як це буває в західноукраїнських говірках, неподвоєних форм у імеників (бажанє, житє), і закінчення дїєслівних імеників в нього: є, не — я (так і лишено), хоч зустрічають ся й подвоєння, н. пр.: сіллю (Гадки над мужицькою скибою), цвіллю (Тюремні сонети, XLIV. (всюди заведено подвоєння);
ж) крім того, багато непослїдовности в нього; він пише: