Цензор і помічники прибігли як стій. Волянський з разу стояв як оголомшений, не плакав, не просив ся, лише глядїв якимись безтямними очима на о. Телесницького. Сей входив чим раз у лїпший гумор.
— Ану його! Кладїть! Або лїпше чекайте! Його тато бідний, тратив ся на штанята… Штанята нїчого не винні. Стягнїть йому штанята.
Волянський кинув ся мов ужалений. Я бачив з далека, як його блїде лице нараз обілляло ся краскою. Він кинув ся до колїн о. Телесницького, почав обіймати їх, благаючи помилуваня:
— Прошу отця професора! Я вже буду вчити ся! Не буду нї їсти нї спати, доки не навчу ся всього! Прошу менї дарувати ще сей раз! Лиш сей остатнїй раз!
— Нї! — радісно кричав о. Телесницький, аж у долонї плещучи. — Ану, беріть його!
Цензор і помічники вхопили Волянського за руки, почали розщіпати його штани.
— Прошу отця професора! Лиш не на голу! Лиш не на голу! Я вже буду терпіти, буду лежати тихо. Лиш не на голу!
— Нї! Навмисно нї! — кричав о. Телесницький. — Ти засидїв ся занадто, треба тобі всипати такого, щоб ти хоч пару день не міг сїсти!
