шипуча содова вода. Хоч як не богато тямив я тодї в лїтературі, я все таки в однім і другім пунктї міг зміркувати, що Лїмбах або не знає чогось, або дивить ся на річи несправедливо, апріорно. Мене здивував тон його розмови, в якому, здавало ся, були лиш дві ноти — надмірно ентузіястична, і безапеляційно катеґоричне „Für die Katz!“ І хоча позитивної духової страви ся розмова не давала, то про те в нїй, як і в содовй водї, було якесь осьвіженє, віяло чимось для мене новим, незвичайним і принадним, чого я на разї не вмів назвати. Після того сухого тону, яким викладано нам скупі відомости з історії лїтератури в ґімназії, після тих нїби обєктивно-поміркованих оцїнок, після того фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв лїтератури і про все, що вийшло з під їх пера, Лїмбахові різкі та инодї несправедливі слова набирали незвичайної цїни. Сеж були перші нешабльонові й неофіціяльні слова чоловіка дїйсно зацїкавленого лїтературою, при тім не жадного ерудіта, не фаховця, не шуфляди напханої старими паперами, але чоловіка з дїйсним темпераментом, оріґінального, сьвідомого чи несьвідомого ворога всякого шабльону, всякої утертої стежки. Не диво, що серед молодїжи висшої ґімназії Лїмбах від часу своєї появи в Дрогобичі здобув собі від разу велику симпатію і що я приняв собі то
