Борис зіскочив з поручя, але на вчителеві запити не вмів відповісти нїчого порядного.
— А лєкції вмієш на завтра?
— Вмію.
— А задачі, препарациї маєш?
— Маю.
— І чогож ти ходиш туди?
— А щож маю робити? — простодушно запитав Борис.
— Алеж тут можеш вязи зломити.
— Нї, не зломлю.
Міхоньский зацїкавив ся занедбаним хлопчиною. На годинах альґебри він мав з ним муку: анї стати, анї крейду взяти, анї писати, анї говорити порядно Борис не вмів, але за те в його відповідях учитель бачив розум і проблиски власної думки.
— Де ти живеш? — запитав Міхоньский Бориса.
Той показав.
— Ходи, хочу подивити ся.
Борис попровадив його.
— Як тут вохко! як тут брудно! як тут тїсно! який тут галас! яка тут задуха! — раз по разу викрикуаав Міхоньский. — Ну, і не диво, що ти волиш по поручю лазити, нїж тут сидїти. Тут сидїти, то смерть! Чому тебе батько не помістив де инде?
— Бо сей господар його знайомий.
