його на крісло і почав що сили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачить ся, тілько дужше дразнив опянїлого професора.
— Аби ти знав на другий раз як олівцї губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильнїйше засвистала, оперізуючи тїло бідного Степана.
Що дїяло ся зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилї? Перша думка, яка мигом шибнула менї через голову, була — встати і сказати, що я всьому винен, що Степанів оловець у мене, що я знайшов його і не віддав Степанови. Але страх перед свистом різки насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов зелїзними клїщами. Крик Степана прошибав менї груди. Холодний піт обілляв мене цїлого; я виразно чув біль, острий біль від різки, чув його на цїлім тїлї і так живо, що всї мої мускули мимоволї корчили ся і тремтїли, а в горлї щось захлипало голосно, на цїлу клясу. Але трівога обдала всїх такою мертвотою, що не вважаючи на гробову тишу нїхто в клясї не чув мойого хлипаня.
А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице його посинїло з натуги, пальцї судорожно впили ся в професорові колїна, ноги кидали ся в повітрі, але різка не переставала свистїти в повітрі, а кождий її свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку
