Кождий чув себе якось немов придавлений. Степан ішов хлипаючи, а коли вже коло дверий позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий остатнїй, ледво переступаючи ногами. Я бояв ся і стидав ся чогось так страшно, що рад би був у тій хвилї запасти ся під землю. Не знаю, хиба розбійник по сповненім убійстві чує таку ваготу на серцї, яку я чув тодї. Особливо на Степана був би я в тій хвилї не поглянув за жадні гроші. Я так живо уявляв собі його біль, — нї, я терпів не менш його, — а тут іще той проклятий внутрішнїй голос раз у раз шептав менї, що він через мене терпів, що оловець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менї, що то його оловець я знайшов! І що́ би, бачить ся, на такий спосіб природнїйше, як піти тепер до нього і віддати йому згубу! Чи не ще! Так нї! Природно воно видаєть ся, але менї тодї, доразу прибитому страхом, жалем і стидом, було зовсїм неможливо се зробити. І не то, щоб тепер іще я бажав заховати той оловець для себе, — де там! Він тепер ваготїв мов камінь у моїй торбі, пік мою руку з далека, — я тепер нїяким сьвітом не був би діткнув ся його, не був би поглянув на нього! Ще як би хто був силою вирвав у мене торбу і витряс із неї все, так щоб і оловець випав, а Степан відтак міг його взяти, — ах, як би
