Перші днї шкільної науки йшли сяк-так. О. Телесницький кричав, сердив ся инодї, говорив кпинами та насьміхами там, де би треба було пояснень та добродушної терпливости, але лєкції проходили спокійно. Ми привикли до немудрих учителїв, до василіянських новаків та панотцїв, що замісь пояснень часто мали „паци“ а замісь добродушної терпливости різки, — і о. Телесницький міг видати ся нам зовсїм не гіршим, а навіть подекуди лїпшим від иньших.
Правда, своєї слави як гуморист, як забавний учитель він поки що не виправдив. Навпаки, він робив ся день від дня якийсь похмурійший та понурійший. Здавало ся, що він хорий, що йому чогось не стає; його лице видавалось инодї аж жовтим. Часто в хвилях сердитости він закусував свої тонкі, безкровні губи і оглядав ся довкола, немов шукав чогось або когось, на кім би міг зірвати свою злість.
