Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/115

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 107 —

вже не було в покою, а замісь нього стара Осипова мов мати нахиляла ся над плачучою дївчиною.

Пізно Целя заспокоїла ся і довго не могла заснути. Житє видалось їй таким тяжким, небезпечним і зрадливим, як тому, хто заблудив ся в лїсї повнім гадюк, вовків і отруйного сопуху.

Другого дня через Окипову вимовила Темницьким помешканє. А з полудня, по урядових годинах на почтї поспішила до старої Невірської. Нещасна жінка, що, бачилось, виплакала вже всї сльози над трупом Ольги, приняла Целю як перший промінь сьвітла по темній ночи. Її слова, повні горячої, сердечної любови для помершої, повні чистого, дївочого співчутя навіть для її похибки і для її велилого терпіня старенька пила мов оживляючу росу. А коли вкінцї Целя розповіла їй свою пригоду з доктором Темницьким, бабуся міцно-міцно обняла її і зрошуючи слїзми її молоде чоло сказала:

— Моє дитятко золоте, бідне! Ходи до мене! Займи те місце, яке так нагло опорожнила люта смерть. Будь менї за дитину! Будемо любити ся, будемо ратувати одна одну. А тих, котрі пасуть на нашу погибіль, нехай Бог судить як сам хоче!

Целя цїлувала бабусю в зівялі руки, обливаючи їх слїзми.

Львів, у червнї 1888 р.