чобіт, а під ними рідпис: „Amalia Schmidt, Ihr altes Stubenmadl“. Аж тодї я глянула на коверту і побачила, що письмо се адресоване до вас. Прошу, пане доктор, звертаю вам сей цїнний документ.
Доктор стояв, як то кажуть, нї в пять, нї в девять, а далї з силуваним усьміхом почав звільна:
— Ну, панно Целїно, і щож з того виходить?
— Нїчого, — сказала Целя, — окрім хиба того, що ви словом чести запевнили, що ваша байка з панною Амалїєю правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!
— Алеж се жарт, невинний жарт!
— Такий самий невинний, як той, котрий ви хотїли зробити зі мною! О, тепер я зрозуміла вас! Тепер знаю, що́ вам завадила моя служба! Знаю, до якої тїтки ви хотїли завезти мене! Знаю, в якім значіню ви хотїли зробити мене своєю! Боже мій, Боже! — додала вибухаючи голосним плачем, — і що я вам завинила, що ви так насьміхаєте ся надімною? Що ви як ті вовки від першої хвилї тілько над тим і міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!
І заливаючи ся горячими слїзми, в знесилю впала лицем до подушки. Тяжке хлипанє потрясало всїм її тїлом. Доктора давно
