сїльної, і з псавтирі та гласів церковних. Не був він письменний, усе те переймав зі слуху, і аби вам одну співанку вмів скінчити. Голоси та співанки плели ся в його голові в якімось дикім неладї і мотали ся, мов клочє сїна в буйнім вітрі. Вони не цїкавили, а тілько заглушували його. Він співаючи не тямив о сьвітї анї о собі. Худоба брила нїворотом. А як хто иньший співав, то він не любив слухати. Сказано, якийсь тумановатий. З чого йому таке пішло, Бог знає. Може також з нужди та бійки. Ой, бо то й натерпів ся він усїлякого лиха, відколи померли його родичі на холєру. Вони, кажуть, були богатенькі і пестили дуже свого Васильчика. Смерть забрала їх нагло одного дня, — Васильчик перейшов у чужі руки, а чужі руки, звісно, не гладять! Били його, бо був розпещений, упертий, лїнивий. Вигнали з нього ті хиби, та заголомшили молоду голову, затоптали остатню іскорку дитинячої свободи і живости. Маєток зслиз у чужих руках, мов снїг у водї, а Василя дали на службу до старої Лесихи. А тут, звісно, він попав ся ще в твердшу школу. Тут його допікали не стілько бійкою, скілько голодом та тою ненастанною гризнею, якою Лесиха вміла з'їдати чужу душу як іржа зелїзо. А Василь мов і не чув. Поки в хатї, серед людий, то мовчить, ходить як туман, а скоро тілько
