Лесиха, сказано, запопадна, перша йде зажинати з донькою і невісткою.
— Най-но, чи наш Галай і нинї пустить худобу в царину, чи буде тямити вчорашнї синцї? — заговорила якось нїби жартуючи, з осьміхом Лесиха, йдучи передом та поблискуючи новим серпом під пахою.
— Ба, а чомуж би не пустив? Як зачне вигалайкувати, то й про сьвіт забуде, не то про худобу! — відмовила Горпина. Її гарне, молоде лице сьвітило ся здоровим румянцем супроти сходячого сонця. Вона одна була ще найщасливійша на всю хату. Мати любила її, хоть правду сказавши, нераз і Горпинї доводило ся коштувати гіркої від матери або від брата.
— Ой, так, приголомшили бідного хлопця, як кота загорілого, та тепер добивають! — шепнула нїби сама до себе Анна. В серцї бідної сироти найскорше збудило ся пожалуванє над таким же круглим, нещасним сиротою.
