невістку. Анна не бачила того, жала далї і співала. З її тусклого ока скотила ся навіть груба сльоза і впала на серп. Знак, що й серце її співало туж пісню, не лиш уста.
— От що їй на голові! Господиня моя зателепана! Які співаночки виводить! — перебила гнївно Лесиха.
— Дайте бо ви, мамо, Аннї спокій! — з серцем відрізала Горпина. — Що вас за говорінка напала? Нї говорити, нї плакати, нї сьміяти ся не даєте, ще й співати бороните! Яка мара далї витримає у вас?
— Но, но, розтріскотала ся, сороко куцохвоста! — скрикнула мати. — Волиш жати та тихо бути! Не бій ся, знаю я, де у тебе раки зимують! Лиш менї не мовчи, то й ти будеш знати, по чому локоть борщу!
Знов одностайно і понуро йшла робота. Стара хвиля від хвилї покрикувала на невістку, то на доньку, мов оконом. Уже сонце геть-геть підійшло. Жито клало ся на поміть та встелювало широкі загони. Вже наші три женчихи пополуднували і не спочиваючи взяли ся знов за дїло. Сонце жарило, з лиць котив ся піт. Сверщки цьвіркали голосно та проникливо. Здавало ся, що їх голос лунає десь глибоко під землею і впадає до вуха, мов
