Анна схаменула ся, обтерла сльози і клякла до молитви.
Молила ся довго, горячо, простими, сердечними словами.
З надвору долїтало іржанє коний, яких конюхи гнали на пашу, то жалібний голос сопілки, то дерканє деркачів у траві. Загавкала собака і затихла. Заклекотїв запізнений бузько на сусїдовій хатї. А на вигонї прощала ся Горпина зі своїм любком.
— Горпино, серце, зажди ще хвилечку! Ми ще й не наговорили ся.
— Нї, Митрику, нема коли, мама будуть сварити. Ти знаєш, які вони! Добраніч тобі! А завтра…
Не докінчила, хопила коновцї з водою і побігла до хати.
— Еге, завтра, — шептав за нею Митро. — Хто знає, яке те завтра буде.
Довго поглядав з вигона на Лесишину хату, а далї й задумав ся.
— Чи не дармо я її люблю? Чи віддасть ї стара Лесиха за мене? — подумав він. Серце йому стисло ся, коли погадав про свою бідність.
— Треба робити, заробляти що сили, а чи що з того вийде?… Таке то наше гречане…
Зітхнув важко, витяг сопівку з за пазухи, заграв, затилїкав, та так дрібно та тужно, не-
