Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/151

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 143 —

Я згожувала ся, бо воно було правда, і тілько дивувала ся троха, чого вони мене за кождим словом так цїлують і стискають, як коли б я кождій із них по дукатови подарувала.

— Правда, Ромцю, ми все будемо разом робити, будемо собі помагати, як сестри! Тиж наша сестричка, правда?…

І почало ся таке, що я стала у них за служницю. Я була ще слабосила, підлїток, але й не числила ся зі своєю силою, двигала воду, прала що тижня їх білизну, чистила чоботи вуйкови і паннам, варила їсти. Нїби то значило ся, що й вони менї помагають, але така то була їх поміч! Як білизна випрана і висушена, то візьмуть і попрасують. Як іти рано на торг до міста, то котра будь іде зо мною: я несу кошик і закуплене (нераз приходило ся нести на плечех), а вона платить і всьміхає ся. „Ромцю, зроби се!“ „Ромцю, зроби те!“ „Ромцю збігай туди!“ „Занеси лист на почту!“ „Купи татови тютюну!“ Оттак від рана до пізної ночи. І все делїкатно, ласкаво. Що правда, коли ми йшли по ринку, то я мусїла держати ся з заду, як служниця. Ба, далї почало ся троха і з иньшого тону.

— Ромка, якжеж ти помалу ходиш!

— Ромка, як ти довго сидиш при тій студни! А тут посуда не мита!