Але я думаю, що за те пекло, яке я вибула там у вуйка через ті роки, всї мої гріхи будуть прощені. Я свою кару ще перед гріхом відпокутувала.
Скоро тілько я війшла в хату, так зараз і почула, що починає ся для мене нове житє. Мої кузинки обступили мене, стискають, цїлують, гладять по під бороду… „Ромця! Ромця! Ай-ай, як вона виросла, яка гарна!“ Обзирають мене на всї боки, як якого звіря. І ховай Боже, погостили, кілька день водили на спацери, до знайомих, і так, по містї. Все зо мною делїкатно, лагідно. „Ромцю, а подай те!“ „Ромцю, а принеси се!“
По кількох днях, побачивши, яка страшенна пустота в їх житю, вічні тілько розмови про паничів, котрі не хотїли приходити, про сукнї, а як та убрана, а як ся, — я почула якесь обридженє. Тих людий, про котрих вони говорили, я не знала, а дома, ще при мамі, тай потому по її смерти, я привикла до працї — я вела цїле татове господарство. То й тут я рвала ся до роботи. А їм тілько того й треба було. Зараз від першого служницю відправили, і я, на пів добровільно, а на пів за їх просьбами, якось так незначно стала на її місце.
— Пощо нам служницї? Правда, Ромцю? Ми й самі дамо собі раду! Студня близько, склеп близько, ну, а коло кухнї та коло балїї нам також не першина!
