І не дожидаючи ся моєї відповіди він швидко пішов.
У мене мов камінь у груди заляг замісь серця. Лист до мене! Від нього! І чого йому від мене треба? Чейже нїчого злого? Виглядає як чоловік поважний, котрий знає, що робить. А зла нїякого я йому не зробила, то за щож він мав би менї злом платити?
Тяжко менї було укрити своє зворушенє перед паннами. Весь ранок я була мов сама не своя, все дожидала ся десятої години, коли звичайно мене посилано на почту по ґазету для вуйка. Закотурмавши голову хусткою я побігла на почту і протиснула ся до деревяних крат, із за котрих експедиторка видавала листи poste restante.
— Прошу панї, чи нема там листу „Ромуальда“? — сказала я таким непевним і дрожачим голосом, що кількох панів, які також стояли перед кратками, ззирнули ся до мене з насьмішливими, як менї бачило ся, поглядами.
Експедиторка почала перебирати листи в шафцї.
— А відки се має бути лист? — спитала вона.
— Місцевий, — ладви вишептала я закриваючи лице хусткою.
В тій хвилї в моїх руках опинив ся невеличкий подовгастий лист. Я стиснула його
