Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/161

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 153 —

За кілька день, коли я ранїсїнько пішла по воду, чую, що хтось із заду кладе менї руку на плечі. Оглянула ся — він.

Добрийдень вам, панно Ромуальдо! (Відкись і імя моє довідав ся!)

— Добрий день пану, — кажу і затремтїла чогось.

Почав іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках. На вулицї було ще пусто. Мовчав добру хвилю і приглядав ся менї в поранковім півсумерку.

— Бідне дитя, — сказав вкінцї. — Значить, вуйко не став для вас батьком.

— Мій вуйко добрий чоловік, — сказала я, не підводячи до нього очий.

— Знаю, знаю, — сказав з легким усьміхом у голосї.

Знов помовчав. Ми вже були близько студнї, при котрій стояли дві-три служницї.

— Ви ходите часом на почту? — спитав він раптом, немов прокинувшись із якоїсь задуми.

— Вуйко посилає за ґазетою.

— Там на ваше імя є лист poste restante. Ви вмієте читати?

— Ну, якжеж би не вміла?

— І не забудете? poste restante, саме імя, без прізвища. Прочитайте його! Подумайте над тим, що вам пишу. Я не маю нагоди говорити з вами, то задумав написати вам. Прощайте!