Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/169

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 161 —

— Нудно тобі, моє серденько, — говорить він бувало, — та що вже дїяти. Такі ми обоє бідні зійшли ся. Ти думаєш, менї не ллє ся нераз вухам моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару лїт, чей то якось інакше буде.

— Милий мій, — кажу йому на те, — хибаж я перед тобою жалую ся на нудоту? Менї не нудно. Я все собі знайду роботу, то чого менї нудити ся! А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то нераз приходить менї в голову: Господи, чи не за много се щастя для мене? Знаєш, я від малку привикла бояти ся щастя і все думаю, що за кожде щастє прийде ся відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймнї менї доси все так трафляло ся.

В часї жнив йому прийшлось іти на маневри, і ми мусїли розстати ся на пару недїль. Позаплачував він за мене все і прощаючи ся не казав нїчого, як тілько: „Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!“ Вірив менї, що я не зраджу його, хоч і не знав ще, що у мене був плід його любови. Я від кількох днїв спостерегла се і не хотїла йому нїчого казати, але тілько тепер почула в повнї, як дуже я люблю його. На його слова я розплакалась і повисла на його шиї, цїлувала його уста і очи, не можучи нїчого промовити, як тілько: