Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/170

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 162 —

— Милий мій!… Любий!… Золотий!…

Скучно було по його від'їздї. Духота в містї, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березї десь у такім закутку, щоб мене нїхто не бачив, тай цїлими годинами дивлюсь на воду.

 Ой сяду я на шпилечок —
 Та рине вода, рине…
 Ой і не дайте мене за нелюба,
 Та нехай він загине!

Сї слова і мельодія так і снують ся менї по голові, коли під моїми ногами мерехтить та ховзаєть ся хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думаєть ся менї бувало: Що се таке — вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки її там у горах стілько набирає ся? Нераз мене так і манило щось кинути ся в її таємничу, кришталеву глибину. Підімною звільна плавали грубі, червонопері кленї, увивали ся срібні уклїї, лїниво в глубинї дрімали товсті коропи, та вигрівала ся на самім бережку пажирлива щука, простягши ся непорушно мов полїно, і я думала, що там у водї і житє і порядки мусять бути далеко лїпші, сумирнїйші, нїж у нас. А інколи задивлю ся було на хвилї, і менї бачить ся, що й цїле житє наше, з усїм його горем, з усїми радощами й надїями — не що інше, як ось така хвиля. Одна блискуча,