Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/176

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 168 —

якісь неприємности, і мучила ся тою думкою, що може се все ізза мене.

І так між нами звільна почала залягати темна хмарка. Кожде з нас мало якусь гризоту, котрою бояло ся чи не хотїло подїлити ся з другим. Одно тілько вязало нас — думка про будуще дитя. Ми розмовляли про нього як про щось, що вже єсть, бігає, гомонить і сьміє ся, любували ся ним, турбували ся, щоб де не вдарило ся, не впало, не перестудило ся, обговорювали, що треба буде змінити кватиру, приняти служницю, міркували, кілько се буде коштувати. І з усього того я бачила одно, що він мене любить, і почувала ще більшу вдячність і любов для нього.

Надійшла зима, і він знов почав рідше бувати у мене. Служба зупиняла його. Нераз бувало так, що й цїлий тиждень не міг явити ся. Я познайомила ся з кількома сусїдками — жінками ремісників та зарібників, бо до „пань“ урядничок та професорок бояла ся підходити, чуючи, що моглиб мене відіпхнути. А серед тих темних і бідних жінок я знайшла більше щирости і поради. Я стрібувала навіть через них перепитувати за деякою роботою, щоб заробити що будь на удержанє своє і своєї дитини. Я вміла шити і брала шитє до дому. Далї через одну служницю, що услугувала у одного професора, менї трафив ся добрий заробок — переписувати на чисто якусь книжку,