що той професор сам написав. Я пишу гарно і швидко, і присївши твердо до роботи, за два місяцї заробила щось пятьдесять ринських. Олесьови я нїчого не казала про свої заробітки; боялась, щоб він не прогнївав ся. Довідавсь одначе по якімось часї, мабуть від того самого професора, взяв мене на екзамен і розвідавши все, нїчого не сказав, тілько поцїлував у очи і опісля якось сумно замислившись прошептав: „Бідне дитя!“
В маї нарештї я родила. Дитя було гарне як ангел, але менї було не весело глядючи на нього. Аж тепер я почала думати над своєю будущиною і будущиною своєї донечки. Що з неї буде? Чи те саме, що з мене? І я, що доси нераз Богу дякувала за своє щастє, раптом почула якусь невимовну трівогу. Боже мій! І щож таки я на правду? Удержанка і більше нїчого! Чи щиро чи не щиро говорить Олесь про свій будущий аванс, про намір одружити ся зо мною, а все таки тепер справа через се не зміняє ся. Тепер я зрозуміла милосерні погляди, таємні зітханя та похитуваня головою моїх сусїдок, бідних зарібницьких жінок, зрозуміла ті уривані слова, коли річ зайшла про Олеся, ті шептаня, коли в хату війшла яка нова сусїдка, ті тисячні дрібницї, котрі хоч і не були призначені на те, щоб мене шпигати і ранити (ті жінки дуже добре розуміли моє положенє, бо більша
