Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 15 —

— Татку, росіл вистине!

Тимчасом доктор, що при столї сидів насупротив Целїни, звернув си до неї з кількома зовсїм байдужними запитами, на які дївчина відповіла коротко, майже не підводячи очий від тареля. А коли обід скінчив ся і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що доси ледво міг усидїти з нетерплячки, звернув ся до сина.

— Бій ся Бога, Мільку! Що се за наречена, про яку ти згадував?

— Наречена? — відповів супокійно доктор. — Нїякої нареченої у мене нема.

— Ну, так я й думав. Але що-ж се ти за історії видумуєш?

— Се для тої — і він мотнув головою в напрямі Целїниної сьвітлички. — Виджу, що вдивляє ся в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ від разу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить нїякої іллюзії.

— Га, га, га! — засьміяв ся п. Темницький. — Але-ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене! Я заручений!

— А воно й найлїпше, — сказав поважно пан доктор. — Нехай з гори знає, чого від мене може надїяти ся, а чого нї.