кусь укриту цїль — яку, сього не могла доглупати ся. Чула тілько, що по вислуханю цїлогодинного гуторіня пана Темницького обхапує її якась утома, якесь обридженє до сьвіта і до житя, нехіть до працї і думаня. Тим то й не диво, що все те вкупі в короткім часї мусїло сприкрити їй спільні снїданя, обіди і проходи з панством Темницькими.
— Нї, не піду більше! — гововила вона тупаючи ногою в своїй сьвітличцї, але завсїгди в рішучій хвилї покидала її сила волї.
Була сама на сьвітї. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дїдуся, який дав їй його за опікуна. От і не диво, що її дитяча душа до крайньої можности держала ся за ту останню нитку, що бодай сяк-так вязала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку, то значило віддати ся безповоротно хвилям житя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-лїтня дївчина, все таки знала вже з власного сумного досьвіду і з неодного прикладу, що пускати ся на ті хвилї, то не жарт.
— Але все-ж таки вони добрі люди, — вспокоювало її золоте її серце. — Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то щож можу їм закинути? Нї, нї, дурна я з моєю нехітю, з моєю глупою трівогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!
