Е, що там! — сказала Целя потрясаючи головкою і кидаючи ся то до вікна, то до зеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!
Глянула на годинник, — пів до осьмої. Ще що найменше година до снїданя. Взяла книжку і трібувала читати далї, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск слїпив її очи. Щоденне семигодинне примусове сиджінє при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого орґанїзму, що домагав ся руху і сьвіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидїти в покою, мов миш у норі! Нї, се справдї гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї сьвітлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на иншім місцї, або привести в порядок. Але нїчого такого не добачила.
В тій хвилї знов отворили ся двері її покою: війшла Осипова з карафкою сьвіжої во-
