ди. Поставивши воду вона стала і з усьміхом почала вдивлювати ся в Целю.
— А ви чого так на мене дивите ся, як на ворону? — кликнула Целя з жартовливим обуренєм.
— Бо маю рацію! — відказала Осипова всьміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли иншим вільно на паннунцю так дивити ся, то чому-ж би й Осиповій не мало бути вільно?
— Яким иншим?
— Кождому, хто тілько хоче. Адже-ж паннунця що день сїм годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сего заборонити.
Целя вся спалахнула румянцем.
— Фе, стидайте ся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосї. — І ви вже навчили ся від старого пана цьвікати менї в очи моєю службою! Що вам зивадила моя служба, що мене сверлуєте вичислюючи її неприємности? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що менї се мило? Але що-ж маю робити? Адже-ж мушу якось жити! А лїпше їсти свій хлїб, хоч гірко зароблений, нїж умирати з голоду, або…
Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернула ся до шафи і почала в нїй ду-
