— Дурень! — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурницї. Позволь йому зближувати ся до мене! Хиба я йому бороню? Але ба, тут саме й єсть хитрість, підла засїдка. Наробить яких дурниць, осьмішить мене, а тодї скаже: самі Ви позволили менї! Нї, нї, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнаня, щоб і на очи менї більше не показував ся. „Що не маєте супроти мене нїякої антипатії, що зближенє моє не справить Вам нїякої прикрости!“ Ну, відки-ж я се маю знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась ґалярета, не мужчина! Ну, малась би я з-пишна, як би дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозрінями! Всї жили би з мене вимотав! Нї, волю вже лишити ся тим, чим є, нїж вязати свою долю з таким непотрібом!
І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшла ся кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилила ся з вікна, то побачила, що на розї вулицї, насупротив вікна стояв автор листа з очима влїпленими в вікно. Поява Целї очевидно перепудила його, він кинув ся мов опечений і хотїв утїкати, але не міг відірвати очий від вікна. Сей вид видав ся Целї таким
