Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 32 —

ка з разу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними для неї обявами чемности і співчутя. Від давна привикла вона до того, що її найблизші цїлковито іґнорували її і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що з разу навіть з підозрінєм почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дївчина хоче здобути собі її ласку для якихось своїх цїлий. Але переконавши ся, що Целїна зовсїм далека від яких будь своєкорисних замислів, старенька помалу привикла до оказуваних їй чемностий і приймала їх якось апатично, нїчим не показуючи, що вони справляють їй приємність. Але й ся апатія нї крихти не змінила поступуваня Целїни, теплого і сердечного, не ослабила її співчутя до нещасної старої жінки, при житю ще здеґрадованої між старе дрантє.

— А, ось і вона, наша манїнулянтка! — скликнув весело старий Темницький. — Витаємо паню. Як же там панї спало ся? Що там гарненького снило ся?

Тимчасом доктор устав мовчки з крісла, наблизив ся до неї і буркнув:

— Добрий день панї!

Целя звичайно подавала йому руку, яку він стискав по товариськи. Але сьогоднї доктор уклонивши ся, прудко піднїс її руку до уст і поцїлував. Целя почула горячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при