чім густий румянець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсїм нїчого не бувало, спокійно обернув ся і сїв на своїм місцї.
Целя була до глубини збентежена, тож не сїла, але почала крутити ся коло панї Темницької, немов-би-то помагаючи їй щось при наливаню кави, а властиво стараючи ся заспокоїти свою неспокійну кров.
— Щож то панна еманципантка не ласкава навіть відповісти на привитанє старого? — балакав дальше жартовливим тоном пан Темницький. — А правда, правда, старий повинен знати, що молодї панночки, а ще до того ті з нового, вченого, самостійного поколїня мають свої окремі правила, свій окремий спосіб житя, і волять завсїгди відповідати молодим паничам, нїж старим панищам.
— Алеж таточку! — Целя перенесла той інтімний титул на пана Темницького зі свого покійного дїдуся, — якаж із мене еманципантка!
— Ну, ну, ну, нїби-то ми старі вже такі дурні і нїчого не розуміємо! Коротке волосєчко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне житє… степ широкий, сьвіт отвертий… alleinstehende junge Dame, і там далї і там далї…
— А коли то таточко бачив у мене синї панчошки? — відповіла Целя, силкуючи ся повернути все в жарт, хоч із тону цїлого сего
