Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 36 —

— А видите, що старий не бреше! — сказав усьміхаючи ся „таточко“. — Тож бо то й є, що не завадить часом послухати старого. Ну, а тепер прошу собі представити таку панночку, яку доля скривдила на маєтку. У неї здоровлє, сяке-таке личко, брівки, очка, охота до житя і уживаня, радо би те бідацтво і між людий показати ся, а тут обставини на припонї держать, дома біднота та тїснота, до порядного товариства двері позамикані… Що робити? Те, що має ся цїнного і гарного — личко, очка, брівки, волосєчко, ручки (пан Темницький вичислював се все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целї, то в стороку доктора і прижмурюючи очи мов кіт на сонцї) — все се можна показати народови хиба раз на тиждень, у церкві. Сього за мало! І ось таке бідне сотворінє подає ся на практикантку, телєґрафістку, телєфонїстку — одним словом, дебудь на публичну службу, де би могло сидїти на видноцї у всїх, нїби на виставі за склом. Хто хоче, може прийти і оглядати, може навіть попросити її встати і пройти ся. „Прошу панї, чи нема для мене листу poste restante?“ „На який адрес?“ „AZ4“. І наша еманципантка встає і йде до полиць з листами. А тут А - перша буква в азбуцї, то й перескринок її стоїть у найвисшій полицї. Отже бідне сотворінє бере крісло, приставляє, і з цїлою урядовою повагою, а заразом з цїлою дї-