Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 38 —

виємок, у всїм, у всїм не подібні до иньших! Хо-о-оч — те „о“ тягнув він якимось співучим голосом, перехиливши при тім голову на лївий бік, як співаючий канарок, — коли би так прийшло ся признати сьвяту правду, то я сказав би, що й у вас воно не без закарлючки.

— Без якої закарлючки?

— Не думаю перед панею з усього толкувати ся, але що знаю, те знаю.

— Коли пан кидає на мене підозрінє, то повинен пан витолкувати ся, бо инакше мушу таке поступуванє назвати… назвати…

Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось нїби здавлювані сльози, що силоміць тисли ся бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула влїплені в себе прошибаючі очи доктора.

— Прошу панї не називати нїяк, — сказав добродушно всьміхаючи ся пан Темницький. — Мене панї словами не заженете в вершу. Нехай панї радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодня на вулицї перед нашими вікнами і що то за шматочки поперу кинули йому панї на голову?

Він сказав се з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, нїж висловлює, і хапає тілько для прикладу перший лїпший факт, який йому наскочив на память.

Целя поблїдла при тих словах.