в його уста своїми широкими, безкровними губами, чула навіть її голос, повний пересадних пестощів, а притім немилосерно пискливий: „Mein Liebehh!“ І Целї зробило ся чогось дуже жаль. Не жаль їй було спеціяльно доктора, бо що він для неї? Але жаль тої суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусїла бути змарнована через се подружє. І по що? в якій цїли? Що йому з її маєтку, якого він не потребує? І що власне винен йому рідний край, що для такого „щастя“ хоче його покинути? Нї, таке подружє з боку доктора було би безумством, гріхом і сьвідоцтвом про брак патріотизму!
Так роздумуючи Целя й не спостерегла ся, коли була вже близько почтового будинка. Аж на скрутї вулицї, що вела до почти, вона машинально зупинила ся. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрило ся потом. Мусїла спочити, і мимоволї очи її зупинили ся на афішах, якими облїплений був наріжник каменицї. Сїра стїна, покрита ріжнобарвними шматами паперу, наклиюваними день у день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецїнь кількож то глибоких драм скривали в собі нераз ті сорокаті паперові лахмани! Кілько працї, слїз і гризоти невидимо плило по за ними! Ось довгий а вузкий, огнисто червоний пояс, здаєть ся, викрикає на все горло: „Горівка потанїла! Де? у Вільгельма Адама!“ А там
