Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/57

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 49 —

нають підбігати слїзми — і швидко відвернула ся в иньший бік.

— Тьфу, то якийсь чорт у людській подобі! — шепнула Целя стрепенувшись уся, коли вибігла на вулицю і почула ся нарештї свобідною від маґнетичного впливу тої розмови. Бігла швидко, прямуючи до почти, хоч мала часу ще чверть години. Розбурхані хвилї чутя, бажань і ідей, що клекотїли в її нутрі, домагали ся живого фізичного руху для приверненя рівноваги. Але ті розбурхані хвилї не чинили їй сим разом жадної прикрости — навпаки. Бачилось їй, що бродить посеред непрозорих туманів теплої і рожево забарвленої мли, серед якої треба було віддихати глибоко, повними грудьми, і що перебродивши її побачить зараз якісь нові, широкі і чудово прекрасні горізонти, про які тепер не має ще нїякого понятя.

Дорогою силкувала ся впорядкувати свої думки, зупинити їх на чімось однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинили ся на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволї, немов би ся наречена сама виплила з посеред тої рожевої млн. Целя так і бачила її духовими очима — стару, погану Нїмкиню, з рудим волосєм і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на свої маєтки. Бачила, як вона своїми кістлявими руками обіймає доктора за шию, як впиває ся