Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/76

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 68 —

боротьби, унижень, трівог, розпуки і поривів безконечної чулости стала їй перед очима. А прецїнь же та дївчина, яку Формалїстичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і лехкодушною, в часї, коли йшла та страшенна боротьба в її нутрі, могла працювати в бюрі зі спокійним видом, могла чемно і терпливо обслугувати публїку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і анї словом перед нїким на сьвітї не зрадити себе зі своєю мукою! Що більше, власне для того, щоб своїм упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважила ся на злочин. Целя почула правдивий перестрах перед тихим геройством тої дївчини. Її похибка, яку вона хотїла направити злочином, цїле те фатальне колесо від першого зла, що тягне за собою слїдуючі, поки не пожре всеї душі, всеї істоти людської — цїлий той омут щез із перед очий Целї. В каламутних його хвилях вона бачила тілько одно — нещасну жертву, з серцем прободеним сїмома мечами, бачила велику любов і ще більше терпінє, за яке прощають ся і найтяжші провини.

І ясно стали перед її очима всї моменти остатнього акту страшної драми. Все повинно було відбути ся тихо-тихо, щоб нїхто, а особливо улюблена мати нї про що не знала. Під погрозою страхів на пів дїйсних, а на пів фантастичних, роздутих уявою до велитенських