іронїчно, похиляючи голову перед доктором, — що прохід вечером по вулицї не представляє для мене зовсїм нїякої небезпеки.
— А, то добраніч панї!
— Добраніч панству!
Целя і доктор вийшли. Грозицька повела за ними понурим поглядом і прошептала:
— Наівна дївчина! Я певнїсінька, що вона вірить сьому шарлятанови, а він їй плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я її остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, мої молоденькі панї! Служба публична, то не ваша річ! У вас кров кипить, уста тремтять, очицї палають, а все се приналежности на службі зовсїм непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!
І Грозицька сумно похитала головою.
— Ну, але час менї до дому, — сказала в кінцї. — Боже мій, що то там дїти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслїдки!
І стогнучи одягала ся звільна, поки не прийшов почтовий сторож, щоб позамикати віконницї, погасити сьвітло і замкнути бюрові двері.
А тимчасом Целя йдучи поруч доктора розповідала йому з живим почутєм про смерть своєї товаришки і додала при кінцї:
— Хотїла-б я відвідати її матїр, потїшити бідну старушку в такім тяжкім горю. Та щож,
