— Щож би се була за сьвідомість така важка та болюща?
— Сьвідомість схибленої цїли, змарнованого житя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.
Целя аж зупинила ся перепуджена.
— Що се пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвилї, — таких зловіщих слів я від вас не надїяла ся.
— Щож, прошу панї, я лїкар, і з лїкарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсїм до тих людий, що спротивляють ся правам женщини до висшої осьвіти, до духової працї і до супірництва з мущинами на полї публичної дїяльности. Навпаки, нехай женщини вчать ся, нехай думають, пишуть, працюють! Так богато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслїдженого, що чим більше тут робітників, тим лїпше.
— Хто би се чув, той би вас приняв за горячого прихильника еманціпації женщин, — жартуючи сказала Целя.
— І мав би повне право! — горячо скрикнув доктор. — Я справдї її прихильник. Нехай женщини еманціпують ся з усїх своїх слабостий, недостатків і пересудів, із темноти, чужоїдного житя і недумства. Тілько яко лїкар я противлюсь одній еманціпації, і в тім пунктї маю дуже сильного союзника — природу.
— Якій же то еманціпації ви противитесь?
