Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/96

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 88 —

— Щож би се була за сьвідомість така важка та болюща?

— Сьвідомість схибленої цїли, змарнованого житя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.

Целя аж зупинила ся перепуджена.

— Що се пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвилї, — таких зловіщих слів я від вас не надїяла ся.

— Щож, прошу панї, я лїкар, і з лїкарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсїм до тих людий, що спротивляють ся правам женщини до висшої осьвіти, до духової працї і до супірництва з мущинами на полї публичної дїяльности. Навпаки, нехай женщини вчать ся, нехай думають, пишуть, працюють! Так богато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслїдженого, що чим більше тут робітників, тим лїпше.

— Хто би се чув, той би вас приняв за горячого прихильника еманціпації женщин, — жартуючи сказала Целя.

— І мав би повне право! — горячо скрикнув доктор. — Я справдї її прихильник. Нехай женщини еманціпують ся з усїх своїх слабостий, недостатків і пересудів, із темноти, чужоїдного житя і недумства. Тілько яко лїкар я противлюсь одній еманціпації, і в тім пунктї маю дуже сильного союзника — природу.

— Якій же то еманціпації ви противитесь?