XI. ВІД ДІНДІМУ ДО КОЛХІДИ
Вирвавшись з-поміж тих скель, мов із пащ очевидної згуби,
Тебана заливом ми допливли к Чорному побережжю
Острова, Тінеїди предовжезної, що її наздовж
Тімбрій рибний розколов своїм суто зеленим коритом,
І ще й Сангарій, що ллє свої хвилі в те ж Чорнеє море.
Та коли від берегів відгреблися ми веслами, біля
Ліку-ріки ми пристали, де цар, що панує над людом,
Зветься теж Ліком [1] від назви ріки; та прийняв він гостинно
Всіх нас, мінійців, і нам дуже щедру заставив трапезу,
Й любо героїв приймав всі дні й ночі, [які провели там].
Доля припала така тут двом мужам, що смерть їх постигла;
Ідмону Ампікіденку та ще й стерникові Тіфію.
Першого тіло звела у могилу тяжкая хвороба,
Другого ж звір усмертив, кабан-дик. Ми ж, їх похоронивши
[Чесно] в гробах, попливли в дальшу подорож, [давши
В руки] Айкаю стерно; знали всі, що гаразд розумів він
Штуки моряцькії всі і у них був проворний на диво.
В руки прийнявши стерно, попровадив негайно він «Арго»
Попри Партенія устя, ріки [знай!] дівочої, що теж
І Каллірроєю звуть за її біг в прегарній країні,—
Дещо про неї вже я згадав вище своїми словами.
Потім, поперед гору превисоку пропливши, дійшли ми
В край пафлагонів; той край «Арго» скорим бігом обминуло
Морем глибоким і аж при Карамбії березі стало,
В місці, куди Фермодонт пливе й Галіс, ріка [превелика],
Що викидає на берег свої води, а аж із берега в море.
А як ми далі пливли в напрямі до околиць Борея,
Аж величезне лежить Феміскіри, дочки Деанта, тіло,
А недалеко міста амазонок, що коні в'їжджають.
Там же халіби, й народ тібарен, і сусідні народи
Всуміш живуть у краю, що зоветься землею мозінів.
Вліво звернувши плавбу, допливли ми до пристані тої,
Де були маври, ближчі сусіди маріандінів.
Нижче за закрутом ланцюг гір простягається довгий,
Де від високих шпилів вниз ідуть кітловини глибокі
