Здалека [оку] видні аж до самого берега моря.
Там гора Сімес лежить і великий під ним луг зелений;
Там і Араксу-ріки многошумне широке доріччя,
Що з нього і Фермодон виплива, Танаїс теж І Фазіс,—
Славнії там племена колхів, геніохів та араксів.
Сі перепливши ріки, ми добрались до пристаней крайніх
Урів, хіднайців, харандаїв та солимлян, до границі
Ассіріян, де стирчить недоступная скеля Сінопи,
Де філіреї живуть і густими містами сапейри,
Бідзери теж при них та племена негостинні сігімнів.
З вітром попутним пливло «Арго» скрізь при роздутих
вітрилах,
А як порання зоря освітила весь світ безграничний
Аж до західних темряв, впливло в Фазісу гарную воду.
XII. СТРІЧА МІНІЙЦІВ ІЗ АЕТОМ
Зараз Анкай повелів, промовляючи [чемно словами],
Повідпинати вітрила й до стінки судна прив'язати,
А, машт схиливши униз, корабель далі веслами гнати.
А як ув устя ріки ми впливли, що лилася помалу,
Зараз побачили ми обмуровання й стіни твердині
Аета й гай, у котрім на не дуже високому буці
Висіло те золоте руно, [що його ми мали взяти].
Так усе теє пішло. Та негайно почав міркувати
Язон і в своїй душі розважать, [що робити нам далі].
Спільне мінійцям усім предложив [тут же він] запитання,
Чи до Аета палат потрудиться йому лиш самому
Й лагідним словом його ублагать або переконати,
Чи теж з героями враз невідчепно ставати до бою?
Та не подобалося те мінійцям — рушать усім разом,
Страх-бо засіяла в їх душі білоплечистая Гера
Й [прикре] вагання, аби сталось те, що судила їм доля.
Швидко вона сон страшний напустила, аби йшов із неба
На дім Аета; пішло, куди слала, видіння страшливе,
Вдарило в грудь короля, і здалось йому в тій же хвилині,
Що він з дочкою, яку ховав втішно у своїй палаті,
Зляже, з Медеєю та з невимовним розпалом у грудях
І дасть їй ясну звізду, що весь воздух осяє промінням,
