Сторінка:Іван Франко. Орфей (1915).djvu/22

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


Втішиться дуже вона, і звізду ту візьме у подолок,
І занесе до ріки Фазісу, що розлився широко.
Але звізду ту сей час вхопить [з берега бистрая] хвиля
І понесе на глибини [страшні] негостинного моря.

Теє побачивши, він зі зловіщого сну пробудився
Раптом, і душу його обняла невимовна тривога.
Вискочив з ліжка й велів своїм слугам негайно готовить
Коні та віз запрягать, бо бажалось йому ублагати
Якнайскоріше святу ріку Фазіс, вирами багату,
Німфи, що криються в ній, і великії душі героїв,
Що може [з давніх давен] понад тою рікою блукають.
Зараз покликав дочок із пахучої спальні [до себе],
Халкіопею з дітьми [невіддавна] помершого Фрікса
І делікатну Медею, що мала лице преподобне
Й панна стидлива була, [й велів їм] їхать враз із собою.
[Син-бо Аета] Апсірт жив в окремому домі у місті.

В золотім возі засів Ает враз із обома дочками,
Й швидко помчали його рівниною [прудкі його] коні
Над пісковатеє устя ріки, де аж досі звичайно
Жертви складали струям та справляли теж празники гарні.
Власне, до берега того пристало в бігу своїм «Арго»,
І, причвалавши туди, Ает зараз побачив героїв
Многе число, що в рядах [край води], мов на зборі, сиділи,
Всі у подобі богів, а при них блискотіло оружжя,
Між ними всіми один визначався божественний Язон,
Гера бо чтила його наді все та дала йому силу,
Стать і подобу таку, що немає ні в кого такої.

Як, наблизившись отак, одні одних окинули зором,
Як Ает, так і мінійці мов задеревіли душами,
На своїм возі Ает блискотів, немов сонце упівдень,
Золотом, що густо скрізь понашиване мав на одежі.
На голові ж мав вінець, золотими скрізь френзлями
вбраний,
Що аж горіли, в руці теж мав скіпетро, що з нього блиски
Йшли, мов від зір. По обох боках доні у нього сиділи,
[Мов дві зірниці], якими, сюди ідучи, він пишався.
Грізно очима зирнув, коли до корабля наблизився,
Вирвався з груді його проникливий, мов велетня, голос,
Що сіяв пострах, і він заревів ось якими словами:

64